Усе
почалося з коней. Коли вони з’явилися, до Волкогонів почали приїздити
більше людей. Ірина навчилася приймати численних гостей – партнерів,
потім просто бажаючих поспілкуватися з рідкісними в Україні чотириногими
красенями. Але ж усіх десь розселити треба! Так у селі Жолдаки поблизу
Конотопу з’явився ще один паросток зеленого туризму…
Хоча, ні,
все, мабуть, почалося раніше. Коли вони з чоловіком залишили бізнес у
Конотопі й купили в селі недобудовану дачку… Втім, мрія про коней тоді
вже була, вона й підштовхнула до переїзду в село.
Отже, почалося
все з мрії. Сучасне втілення її – садиба «Північний ліс» на базі
унікальної племінної конеферми «Ахалтекінець України», куди й привела
нас дорога.
«Північний ліс» та його господиня
Тендітна
жінка за кермом солідного позашляховика – господиня садиби і конезаводу.
З перших хвилин знайомства з’ясовую: за освітою Ірина… хореограф.
Парадокс? Мабуть, просто складне життєве «па».
Попрацювавши за
фахом, а потім залишившись через економічні викрутаси без роботи, вона
навчилася бути підприємливою. І коли сьогодні розповідає, хто за яку
роботу в господарстві відповідає, то про себе каже: «А я – скрізь». І
дійсно так: трішки – кухарка, трішки покоївка; ще треба хлопцям на
сінокіс обід відвезти; подбати про те, щоб до корови привезли лікарку;
не забути про звіти до податкової… «Колись у нас працювала така
сором’язлива дівчина. Готувала чудово, а винести гостям до столу ну
ніяк. Доводилося мені. А у нас саме іноземці гостювали, то вони просто
були в захваті: їм сама господиня подає!.. »
У садибі, що
розмістилася поруч лісу, чимало сосен. Відразу розумієш, чому у неї така
назва. Гостей чекають три будинки. Великий – куплена колись дача,
містить вітальню, чотири спальні, де з комфортом можуть розміститися
восьмеро людей. Коли потіснитися, то й більше. Ще один гостьовий
будиночок народився з купленої сусідської дачі. Тут хоч живи
відлюдником – є своя кухонька. Третій дім – дерев’яний зруб – для тих,
хто любить екзотику. Він зібрав чимало мисливських трофеїв чоловіка. Зі
стін дивляться кабани, розправив крила орел, насторожено озирається
куниця… «Під час екскурсій дітям тут подобається найбільше».
 Садиба
 Трофеї з мисливської хатини
Зняв
будинок, і хочеш, живи сам, хочеш – вдесятьох: аби до вподоби. «До нас
приїздять люди з середнім та вищим достатком, – каже Ірина. –
Здебільшого любителі коней. Але бувають родини з дітьми, яким
подобається безлюдність. Знаєте, часом навіть за територію до річки не
вийдуть – просто відпочивають…»
Річка Сейм десь за кілометр. Можна доїхати, наприклад, на коні, можна пройти пішки.
Поруч
садиби, на орендованій території, є старий піщаний кар’єр. Колись
дісталися води і роботу припинили. Тепер то – шматок неконтрольованої
природи. «Он, дивіться, дика качка плаває. Там і виводок є», – показує
господиня. Мріє тут біля озерця розчистити пляж – зробити зону для
дітей. «Але це у мене так, плани Барбароса», – жартує. Насправді хоче
зробити багато: емблему садиби, сувеніри… Поки ж є річка, ліс, теніс,
більярд, велосипед, прогулянки на конях за розробленими маршрутами. Ще –
натуральна їжа переважно з власних продуктів: «М’ясо, мед, молочне,
овочі – все своє. Консервації повно, гриби збираємо – все навколо!»
Ще
є просто екскурсії. Дітей зустрічають біля входу й показують усе:
кроликів, курочок, свинок, собак, навіть справжню ведмедиху на ім’я
Зіна. Обов’язково пригощають: молоком чи компотом, налисниками із
варенням чи медом. На завершення – година спілкування з кіньми. Для
катання обирають найсумирніших, адже більшість дітей не те, що сідають
верхи, взагалі підходять до них уперше. Пригостити коня яблуком чи
цукром, сфотографуватися – ціла купа задоволень!
«Звичайно,
бувають люди з претензіями, – розповідає Ірина. – Як це, обурюються, в
кожній кімнаті туалету немає, а тільки на першому поверсі! Але ж це не
п’ять зірок, це хата. І коли ви їдете сюди, то повинні розуміти, що
їдете до села, в природу. І магазину тут немає, і ресторану… Я ще маю
намір зробити дім-музей. Вже й хатку поруч купила. Щоб були там піч,
погрібник, туалет на вулиці. Щоб ні холодильника, ні телевізора. Спати
на печі чи на лаві. Щоб були скрині, горшки. І хай людина сама
розтопить, сама приготує, – відчує, як жили колись, як це без
цивілізації…»
Пам’ять про Володю
Почалося
все справді з мрії. Чоловік, який змінив фах на підприємництво, відчув,
що може здійснити її. І вони придбали дачку, добудували, а потім
вирішили купити коня. Отакого, як у Володиному дитинстві, у бабусиному
селі, де й народилася любов-мрія.
За жеребцем Володимир поїхав
на Київщину разом із Іриною Сташевською, сьогоднішнім начальником
конюшні – начконом. Там розформовували господарство, коней продавали, а
кого не продавали – здавали на м’ясокомбінат. І жереба кобила – через
два місяці народжувати – теж мала піти на убій. «Він її просто врятував,
– розповідає Ірина Сташевська. – Пожалів, бо жодного наміру такої
покупки не мав».
Сьогодні Багірі двадцять два роки, але вона ще
народжує. Адже вік і стан коня залежать від догляду, – впевнена начкон.
Деякі доживають і до тридцяти років, по-людському це, вважайте, сто.
Був
у купівлі Багіри й певний символ. Адже саме на тій конюшні, де купили
її, Володимир побачив ахалтекінців і «захворів» ними. Вона ж, виявилося,
носила від ахалтекінця. І через деякий час – світ тісний, а зв’язки
безмежні! – Володимиру запропонували купити нову мрію. «Тоді в Москву
прийшла фактично остання партія перед забороною вивезення ахалтекінців
із Туркменії, – пригадує дружина. – Гроші, звичайно, шалені, але... Ми
наважилися. І з’явилися два жеребці й три матки…»
Так почали
розводити коней. Так розросталося господарство. Потрібно моркву для
коней запасати? Побудували погріб. Найперша двомісна конюшня стала
«родилкою». Побудували більшу шестимісну – тепер це дім для жеребців. А
матки з дітьми вже у тридцятимісній. Виростали загони – за всіма
правилами: кожен жеребець окремо, всі матки разом із дітьми. Закупили
потрібний реманент, збрую, а це було непросто, адже спеціальні магазини
тоді були хіба в столицях…
Володимир створив базу, кістяк
господарства. І раптом – страшна хвороба, миттєве згорання… Минуло п’ять
років, а у розмові Ірини Волкогон відлік і зараз іде від чоловіка. В
садибі його й досі називають господарем.
Дружині радили продати
все і позбутися величезного клопоту. Але ж як продати те, у що вкладено
не лише великі гроші, а й величезний шматок душі? Вона вирішила
продовжити його справу. «Мене підтримують діти, рідні. Мами, моя і
Володина, гордяться мною, – говорить Ірина Волкогон. – ...Поки є сили,
будемо цим займатися».
 Господиня «Північного лісу»
Цей дивовижний кінь
На
майданчику по колу ходить кінь із наїзницею на спині. Тренер, проводячи
заняття, заохочує: сьогодні набагато краще, ніж учора.
«Учора
був перший раз, – ділиться чоловік наїзниці Артем. – Ми в Інтернеті
знайшли розповідь про конеферму і вирішили подивитися. Зупинилися,
правда, в селі, а тут дружина бере уроки – їй так хотілося!» Вони
приїхали з Донецька у «розвідку». За тиждень хочуть повернутися сюди з
дітьми. «Мені тут все сподобалося. У нас там теж відпочинок є, але все
ті гамбургери, чізбургери… А тут все українське. Все просто, але не
треба жодних морів».
 Перші кроки верхи
Був
випадок, що не господарі проводили уроки, а їм дали справжній урок.
Спеціально подивитися ахалтекінців приїхав із Києва француз. На один
день, але з повною уніформою наїзника – сам розводить коней. «Взяв ще
ненавченого коня, ми хвилюємося, а він як сів на нього – що вже він
уміє?! – кінь слухався так, ніби всьому довго вчився. І такі вправи
робив, що ми й уявити не могли». Жолдаківські коні дуже сподобалися
іноземцю.
Чи правду кажуть, що кінь – жорстока тварина, – запитую
начальницю конюшні Ірину Сташевську, конезнавця від Бога, як каже про
неї Ірина Волкогон. «Ні! – аж дивується вона. – Хоча все залежить від
господаря. А загалом кінь випромінює дуже позитивну енергію».
Коли
у Ірини Сташевської псується настрій, вона йде до свого улюбленця –
Кази, у перекладі – судді. Кази й справді красунчик, переливається на
сонці золотим відтінком масті й утішається, що до нього прийшли ще й
розхвалюють: мудрий, інтелігентний, добрий.
 Улюбленець господині Кази
На
коней можна дивитися годинами. На чітку ієрархію самок, на лошат, на
гонорову зверхність жеребців. А якщо начкон, яка, кажуть, розуміє мову
коней і уміє з ними спілкуватися, ще й розповідає про них, то просто
відчуваєш себе в іншому світі.
Усі лошата чистопородні. За цим
стежить московський інститут, де зберігається база крові племінних
коней, що входять до їх території обслуговування – в Україні такого
немає. Якщо з’явилося лоша, фахівці приїздять взяти у нього аналіз крові
для порівняння з батьківською. Все співпадає? Тоді дитина отримує
документ і може бути продана вже як зразок своєї породи.
З ім’ям
теж слід бути розважливим: просто так чистопородного коня не назвеш. І
оскільки ахалтекінці туркменського походження, то називати їх слід
відповідно. Ще нюанс: наприклад, Райдаш – солідарний, це не просто
абияке ім’я. Його тата звали Ришон – звідси обов’язковість літери «р».
Маму – Илкинджи – літера «й»…
Поки ми розмовляємо, юна лошичка
спостерігає, смішно висунувши на бік язика. І їй все одно, що її ім’я
потребує зовсім іншого іміджу. Адже її звати Айкиз – місячна дівчина. Ну
нічого, з віком прийде новий імідж.
 Місячна дівчина замислилася
Коли
ж підходить ця кобила, я навіть здригаюся: вона дивиться на мене
блакитними очима. Невже хвора?! Виявляється, навпаки, це дуже цінна
ізабелівська масть, до якої додаються блакитні очі. Такі є тільки у
ахалтекінців.
 Ось він, кінь з блакитними очима
…Говорити
можна багато. Про господарські проблеми – самого лише сіна на рік треба
150 тонн! Про цілющі властивості коня, який може допомогти
вилікуватися. А головне – про емоційний заряд, який отримують від коней.
Навіть городян тягне погладити, потім – сісти верхи: «Боюсь, але
хочеться!». Ці неповторні емоції роблять людей кращими.
* * *
«…
А цієї весни прилетів лелека, розповідає Ірина Волкогон. – Постукав у
вікно і стоїть. Я йому: сподобалося? Ну, давай, дозволяю вити гніздо. І
через два дні гніздо вже було готовим…» Гарна прикмета, правда?
Алла Федорина, «Україна молода»
Фото автора
ГО «Сумське обласне відділення спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні» http://sumy-greentourism.uaprom.net/ 
|
