Среда, 20.06.2018, 04:23

Сумской туристический сайт

Категории раздела
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 27
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Погода у Сумах

Каталог статей

Главная » Статьи » Информация от партнеров

Де ходить кінь з блакитними очима
Написав Алла Федорина    Середа, 18 серпня 2010, 09:17    Друк
Усе почалося з коней. Коли вони з’явилися, до Волкогонів почали приїздити більше людей. Ірина навчилася приймати численних гостей – партнерів, потім просто бажаючих поспілкуватися з рідкісними в Україні чотириногими красенями. Але ж усіх десь розселити треба! Так у селі Жолдаки поблизу Конотопу з’явився ще один паросток зеленого туризму…

Хоча, ні, все, мабуть, почалося раніше. Коли вони з чоловіком залишили бізнес у Конотопі й купили в селі недобудовану дачку… Втім, мрія про коней тоді вже була, вона й підштовхнула до переїзду в село.

Отже, почалося все з мрії. Сучасне втілення її – садиба «Північний ліс» на базі унікальної племінної конеферми «Ахалтекінець України», куди й привела нас дорога.

«Північний ліс» та його господиня

Тендітна жінка за кермом солідного позашляховика – господиня садиби і конезаводу. З перших хвилин знайомства з’ясовую: за освітою Ірина… хореограф. Парадокс? Мабуть, просто складне життєве «па».

Попрацювавши за фахом, а потім залишившись через економічні викрутаси без роботи, вона навчилася бути підприємливою. І коли сьогодні розповідає, хто за яку роботу в господарстві відповідає, то про себе каже: «А я – скрізь». І дійсно так: трішки – кухарка, трішки покоївка; ще треба хлопцям на сінокіс обід відвезти; подбати про те, щоб до корови привезли лікарку; не забути про звіти до податкової… «Колись у нас працювала така сором’язлива дівчина. Готувала чудово, а винести гостям до столу ну ніяк. Доводилося мені. А у нас саме іноземці гостювали, то вони просто були в захваті: їм сама господиня подає!.. »

У садибі, що розмістилася поруч лісу, чимало сосен. Відразу розумієш, чому у неї така назва. Гостей чекають три будинки. Великий – куплена колись дача, містить вітальню, чотири спальні, де з комфортом можуть розміститися восьмеро людей. Коли потіснитися, то й більше. Ще один гостьовий будиночок народився з купленої сусідської дачі. Тут хоч живи відлюдником – є своя кухонька. Третій дім – дерев’яний зруб – для тих, хто любить екзотику. Він зібрав чимало мисливських трофеїв чоловіка. Зі стін дивляться кабани, розправив крила орел, насторожено озирається куниця… «Під час екскурсій дітям тут подобається найбільше».

Садиба



Трофеї з мисливської хатини



Зняв будинок, і хочеш, живи сам, хочеш – вдесятьох: аби до вподоби. «До нас приїздять люди з середнім та вищим достатком, – каже Ірина. – Здебільшого любителі коней. Але бувають родини з дітьми, яким подобається безлюдність. Знаєте, часом навіть за територію до річки не вийдуть – просто відпочивають…»

Річка Сейм десь за кілометр. Можна доїхати, наприклад, на коні, можна пройти пішки.

Поруч садиби, на орендованій території, є старий піщаний кар’єр. Колись дісталися води і роботу припинили. Тепер то – шматок неконтрольованої природи. «Он, дивіться, дика качка плаває. Там і виводок є», – показує господиня. Мріє тут біля озерця розчистити пляж – зробити зону для дітей. «Але це у мене так, плани Барбароса», – жартує. Насправді хоче зробити багато: емблему садиби, сувеніри… Поки ж є річка, ліс, теніс, більярд, велосипед, прогулянки на конях за розробленими маршрутами. Ще – натуральна їжа переважно з власних продуктів: «М’ясо, мед, молочне, овочі – все своє. Консервації повно, гриби збираємо – все навколо!»

Ще є просто екскурсії. Дітей зустрічають біля входу й показують усе: кроликів, курочок, свинок, собак, навіть справжню ведмедиху на ім’я Зіна. Обов’язково пригощають: молоком чи компотом, налисниками із варенням чи медом. На завершення – година спілкування з кіньми. Для катання обирають найсумирніших, адже більшість дітей не те, що сідають верхи, взагалі підходять до них уперше. Пригостити коня яблуком чи цукром, сфотографуватися – ціла купа задоволень!

«Звичайно, бувають люди з претензіями, – розповідає Ірина. – Як це, обурюються, в кожній кімнаті туалету немає, а тільки на першому поверсі! Але ж це не п’ять зірок, це хата. І коли ви їдете сюди, то повинні розуміти, що їдете до села, в природу. І магазину тут немає, і ресторану… Я ще маю намір зробити дім-музей. Вже й хатку поруч купила. Щоб були там піч, погрібник, туалет на вулиці. Щоб ні холодильника, ні телевізора. Спати на печі чи на лаві. Щоб були скрині, горшки. І хай людина сама розтопить, сама приготує, – відчує, як жили колись, як це без цивілізації…»

Пам’ять про Володю

Почалося все справді з мрії. Чоловік, який змінив фах на підприємництво, відчув, що може здійснити її. І вони придбали дачку, добудували, а потім вирішили купити коня. Отакого, як у Володиному дитинстві, у бабусиному селі, де й народилася любов-мрія.

За жеребцем Володимир поїхав на Київщину разом із Іриною Сташевською, сьогоднішнім начальником конюшні – начконом. Там розформовували господарство, коней продавали, а кого не продавали – здавали на м’ясокомбінат. І жереба кобила – через два місяці народжувати – теж мала піти на убій. «Він її просто врятував, – розповідає Ірина Сташевська. – Пожалів, бо жодного наміру такої покупки не мав».

Сьогодні Багірі двадцять два роки, але вона ще народжує. Адже вік і стан коня залежать від догляду, – впевнена начкон. Деякі доживають і до тридцяти років, по-людському це, вважайте, сто.

Був у купівлі Багіри й певний символ. Адже саме на тій конюшні, де купили її, Володимир побачив ахалтекінців і «захворів» ними. Вона ж, виявилося, носила від ахалтекінця. І через деякий час – світ тісний, а зв’язки безмежні! – Володимиру запропонували купити нову мрію. «Тоді в Москву прийшла фактично остання партія перед забороною вивезення ахалтекінців із Туркменії, – пригадує дружина. – Гроші, звичайно, шалені, але... Ми наважилися. І з’явилися два жеребці й три матки…»

Так почали розводити коней. Так розросталося господарство. Потрібно моркву для коней запасати? Побудували погріб. Найперша двомісна конюшня стала «родилкою». Побудували більшу шестимісну – тепер це дім для жеребців. А матки з дітьми вже у тридцятимісній. Виростали загони – за всіма правилами: кожен жеребець окремо, всі матки разом із дітьми. Закупили потрібний реманент, збрую, а це було непросто, адже спеціальні магазини тоді були хіба в столицях…

Володимир створив базу, кістяк господарства. І раптом – страшна хвороба, миттєве згорання… Минуло п’ять років, а у розмові Ірини Волкогон відлік і зараз іде від чоловіка. В садибі його й досі називають господарем.

Дружині радили продати все і позбутися величезного клопоту. Але ж як продати те, у що вкладено не лише великі гроші, а й величезний шматок душі? Вона вирішила продовжити його справу. «Мене підтримують діти, рідні. Мами, моя і Володина, гордяться мною, – говорить Ірина Волкогон. – ...Поки є сили, будемо цим займатися».

Господиня «Північного лісу»



Цей дивовижний кінь

На майданчику по колу ходить кінь із наїзницею на спині. Тренер, проводячи заняття, заохочує: сьогодні набагато краще, ніж учора.

«Учора був перший раз, – ділиться чоловік наїзниці Артем. – Ми в Інтернеті знайшли розповідь про конеферму і вирішили подивитися. Зупинилися, правда, в селі, а тут дружина бере уроки – їй так хотілося!» Вони приїхали з Донецька у «розвідку». За тиждень хочуть повернутися сюди з дітьми. «Мені тут все сподобалося. У нас там теж відпочинок є, але все ті гамбургери, чізбургери… А тут все українське. Все просто, але не треба жодних морів».

Перші кроки верхи



Був випадок, що не господарі проводили уроки, а їм дали справжній урок. Спеціально подивитися ахалтекінців приїхав із Києва француз. На один день, але з повною уніформою наїзника – сам розводить коней. «Взяв ще ненавченого коня, ми хвилюємося, а він як сів на нього – що вже він уміє?! – кінь слухався так, ніби всьому довго вчився. І такі вправи робив, що ми й уявити не могли». Жолдаківські коні дуже сподобалися іноземцю.

Чи правду кажуть, що кінь – жорстока тварина, – запитую начальницю конюшні Ірину Сташевську, конезнавця від Бога, як каже про неї Ірина Волкогон. «Ні! – аж дивується вона. – Хоча все залежить від господаря. А загалом кінь випромінює дуже позитивну енергію».

Коли у Ірини Сташевської псується настрій, вона йде до свого улюбленця – Кази, у перекладі – судді. Кази й справді красунчик, переливається на сонці золотим відтінком масті й утішається, що до нього прийшли ще й розхвалюють: мудрий, інтелігентний, добрий.

Улюбленець господині Кази



На коней можна дивитися годинами. На чітку ієрархію самок, на лошат, на гонорову зверхність жеребців. А якщо начкон, яка, кажуть, розуміє мову коней і уміє з ними спілкуватися, ще й розповідає про них, то просто відчуваєш себе в іншому світі.

Усі лошата чистопородні. За цим стежить московський інститут, де зберігається база крові племінних коней, що входять до їх території обслуговування – в Україні такого немає. Якщо з’явилося лоша, фахівці приїздять взяти у нього аналіз крові для порівняння з батьківською. Все співпадає? Тоді дитина отримує документ і може бути продана вже як зразок своєї породи.

З ім’ям теж слід бути розважливим: просто так чистопородного коня не назвеш. І оскільки ахалтекінці туркменського походження, то називати їх слід відповідно. Ще нюанс: наприклад, Райдаш – солідарний, це не просто абияке ім’я. Його тата звали Ришон – звідси обов’язковість літери «р». Маму – Илкинджи – літера «й»…

Поки ми розмовляємо, юна лошичка спостерігає, смішно висунувши на бік язика. І їй все одно, що її ім’я потребує зовсім іншого іміджу. Адже її звати Айкиз – місячна дівчина. Ну нічого, з віком прийде новий імідж.

Місячна дівчина замислилася



Коли ж підходить ця кобила, я навіть здригаюся: вона дивиться на мене блакитними очима. Невже хвора?! Виявляється, навпаки, це дуже цінна ізабелівська масть, до якої додаються блакитні очі. Такі є тільки у ахалтекінців.

Ось він, кінь з блакитними очима



…Говорити можна багато. Про господарські проблеми – самого лише сіна на рік треба 150 тонн! Про цілющі властивості коня, який може допомогти вилікуватися. А головне – про емоційний заряд, який отримують від коней. Навіть городян тягне погладити, потім – сісти верхи: «Боюсь, але хочеться!». Ці неповторні емоції роблять людей кращими.

* * *

«… А цієї весни прилетів лелека, розповідає Ірина Волкогон. – Постукав у вікно і стоїть. Я йому: сподобалося? Ну, давай, дозволяю вити гніздо. І через два дні гніздо вже було готовим…» Гарна прикмета, правда?

Алла Федорина, «Україна молода»
Фото автора


ГО «Сумське обласне відділення спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні»
http://sumy-greentourism.uaprom.net/




Источник: http://100.sumy.ua/index.php/articles/45-community/2715-2010-08-18-05-20-38
Категория: Информация от партнеров | Добавил: ZDA (23.08.2013)
Просмотров: 275 | Теги: ПКФ Ахалтекинец Украины, Усадьба Северный Лес, сельский туризм | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Санаторий ТОКАРИ